Т.Г.Шевченко

Сцена святково прибрана вишитими рушниками, квітами, в центрі – портрет Шевченка. По краю сцена прибрана штучними квітами або віночками.

Звучить фонограма пісні « Реве та стогне Дніпр широкий…»

Під звуки фонограми виходять читці.

          1. Ти заповів нам розірвать кайдани,

              Іти вперед і не дивитися назад

              Не думати про  голод, біль і рани,

              А прагнути свободи зорепад.

          2. Ти радив ближнього любить, як брата,

              Не гроші мати, віру у душі,

              Жаліти ворога свого і ката,

              Не заздрити на радощі чужі.

          3. Ти нас прохав плекати Україну,

              Любить, як матір рідную свою,

              З усіх усюд до неї серцем линуть,

              Любить її у мирі і в бою.

          4. Ти нас учив просить прощення в Бога:

              Чи то багач, чи то бідняк-приблуда,

              Ходить молитися до отчого порогу

              І не чорнить в душі, як той іуда.

          5. Ти просвітив нам шлях до істини людської,

              Вказав, як жить, щоб долю гарну мати,

              Ти проповідник правдоньки святої,

              Ти вічний, і це треба знати.

Ведучий. Розпочинаємо урочисту академію, присвячену ____ річниці з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка. До слова запрошується__________________________________________________________________

Ведучий. Сивим попелом забуття припорошує час багато подій. Та є такі події в історії нашого народу, що ніколи не зітруться з пам’яті поколінь.

Одна з них — життя святого пророка й заступника, що породила українська жінка-кріпачка на ім’я Катерина. Вона обдарувала свого сина чутливим серцем і великою душею, та не встигла побачити його долю.

                                Сценка про долю.

З’являється Доля, крадькома виходить Філер.

Філер. Ви хто мадам?

Доля. Ви часом не Філер ? Не бійтеся суперництва мій пане.

Філер. Суперництва ? Ніхто ще дотепер мене не ображав так ! Цих манер позбудьтесь, бо вам погано стане.

Доля. А що таке ? Я просто відказала. Хіба Вам дозволяє ваш устав чіплятися отак ось без підстав.

Філер. Ого яка ! Язичок розв’язала.

Доля. Однак я вам зізнаюся у всьому.

Філер. Зізнайтеся ! Їй богу я нікому…

 ( пауза)

Доля. Я — доля. Тобто, як сказати б, дух.

Філер.( перелякано) Душа ,чи як?

Доля. — Ні, не душа, а доля.

Філер. — Ви — доля… Чи, пробачте, не моя ви? Бо так мені від вашої появи.

Доля. — Не бійтеся — не ваша.

Філер. — А чия ?

Доля. Я доля Українського Предтечі

           Я перед вами, доля Кобзаря

            Ще він, — не він і ще його зоря —

            В путі до сонця — пломінь переймати

            Йому мене таку судилось мати,

            В якій все власне в попіл вигоря.

            Лиш слово правди, вперте, як орля

            Нема йому ні дому, ні жони

            Він в мелеві постійної війни

            З катами волі — рветься на свободу !

            Пройде він морок тюрем і ярем.

            І стане Україна Кобзарем

            Нетлінним знаменом свого народу.

Шевченко виходить на сцену і звертається до Долі.

            Ти не лукавила зо мною

            Ти другом, братом і сестрою

            Сіромі стала. Ти взяла

            Мене, маленького, за руку

            І в школу хлопця одвела

            До п’яного дяка в науку.

            — Учися, серденько, колись

            З нас будуть люде, ти казала,

            А я послухав, і учивсь,

            І вивчився. А ти збрехала.

            Які з нас будуть люде? Та дарма!

            Ми не лукавили з тобою,

            Ми просто йшли; у нас нема

            Зерна неправди за собою.

            Ходімо ж , доленько моя!

            Мій друже вбогий, нелукавий !

            Ходімо дальше, дальше слава,

            А слава — заповідь моя.

Ведучий. Спинімось тут, прислухаймось до тиші,

                 Перегорнімо першого листка:

                 Торкнеться нас,

                  Автограф свій напише

                 В цю мить безсмертна генія рука.

Ведучий. Доля не була до нього поблажливою Кріпак, сирота, козачок пана Енгельгарда, учень-маляр майстра Ширяєва, «сторонній учень» академії мистецтв, художник, поет…він став володарем Духу, став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Ведучий. Десять літ він знемагав під вагою російської муштри, а для волі України зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля перслідувала його в житті скільки могла, та вона не змогла перетворити золота його душі на іржу, ані його любов до людей на ненависть і погорду…

Ведучий.То була епоха, що знищувала найкращих, найславніших синів своїх — гноїла в катівнях, убивала на дуелях, вішала…Але ось парадокс: найпохмуріша епоха народила найволелюбніших людей — Пушкіна, Лермонтова, Шевченка…До того ж, якщо російські генії з дворян, то Шевченко — кріпак. Невтомний біль, дума невсипуща, доля власна, доля близьких і рідних — ось чим був для нього народ!

Ведучий. Найкращий і найцінніший скарб дала доля йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець збуджуватимуть його твори.

Ведучий. У світовій ліриці немає митця, який би з такою любов’ю і сумом оспівав у своїй творчості жінку –Матір усієї Землі, берегиню, продовжувачку роду.

                  Пісня « Така її доля»

Ведучий. Згадаймо «Причинну», «Русалку», «Лілею», «Катерину», «Наймичку», «Тополю», «Сову», «Марію», «Утоплену»…

(Дівчата-читці розказують уривки з творів, чіпляють кольорові стрічки на дерево.)

                     «По улиці вітер віє»

По улиці вітер віє

Та сніг замітає.

По улиці попідтинню

Вдова шкандибає

Під дзвіницю, сердешная,

Руки простягає

До тих самих, до багатих,

Що сина в солдати

Позаторік заголили.

А думала жити…

Хоч на старість у невістки

В добрі одпочити.

Не довелось, Виблагала

Тую копійчину…

Та пречистій поставила

Свічечку за сина…

                      «Лілея»

За що мене, як я росла,

Люди не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають де діти !

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіт !

                          «Катерина»

Кохайтеся  чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Якби сама, ще б нічого,

А то стара мати,

Що привела на світ божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи.

Коли знає за що ;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо !

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

                            «І багата я»

І багата я,

І вродлива я,

Та не маю собі пари,

Безталанна я.

Тяжко, тяжко в світі жить

І нікого не любить,

Оксамитові жупани

Одинокій носить.

Полюбилась би я,

Одружилась би я

З чорнобривим сиротою

Та не воля моя…

                            «Полюбилася я»

Полюбилася я,

Одружилася я

З безталанним сиротою —

Така доля моя!

Люди гордії злі

Розрізнили, взяли

Та повезли до прийому —

Оддали в москалі !

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті —

Така доля моя!

                              «Русалка»

Породила мене мати

В високих палатах.

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

—Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти залоскочеш.

Залоскочи, моє серце:

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п’є — уп’ється,

Не моїми кров-сльозами—

Синьою водою

Дніпровою…

                             «Наймичка»

Ой тумане, тумане,

Мій латаний талане !

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш ?

Ні, не дави, туманочку !

Сховай тільки в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна: єсть у мене

І батько, і мати…

Єсть у мене …туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! Мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люди хреститимуть…

                             «Марія»

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика сина,

Щоб хрест – кайдани донесли

До самого, самого краю.

По всьому світу розійшлись,

І іменем твойого сина.

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу…

                                         Пісня «Тополя»

Ведучий. Ніхто з українських поетів з такою ніжністю не відбив у своїй творчості невичерпної любові до свого народу, до чарівної української природи, як Тарас Шевченко.

                                          Поезія «Сон» ( Світає… І нема тому почину..)

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

                                          Пісня «Садок вишневий коло хати»

Ведучий. Чому ж сумувала душа поета серед садів рясних, що похилились, серед гаїв, де соловейко сонце зустрічає, де тихесенько вітер вії, де лани мріють, у країні, що повита красою, чого плакала душа Кобзаря кривавими слізьми ?

                                         Поезія «Сон»  ( Он глянь: у тім раї…)

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина — голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Ведучий. Великий Кобзар створив своєрідний священний триптих, котрий в нашій свідомості злився воєдино: Богоматері, земної матері і матері-України. Поет не просто любив Україну, він страждав любов’ю до неї на межі самоспалення:

Ведучий: Я так її, я так люблю

                 Мою Україну убогу,

                 Що проклену святого Бога,

                 За нею душу погублю !

Ведучий. Як в українській вишиванці символічно поєдналися червоний і чорний кольори, так у поезії Великого Кобзаря України переплелися любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття.

Ведучий. Україно! Україно!

                Серце моє, ненько!

                Як згадаю твою долю,

                Заплаче серденько.

                            Інсценізація з «Розритої могили»

            ( Символічна могила з сіна, посередині дівчина — Україна; чотири козаки по кінцях могили )

1 козак          Світе тихий, краю милий,

                       Моя Україно!

                       За що тебе сплюндровано,

                       За що, мамо гинеш ?

2 козак           Чи ти рано до схід сонця

                        Богу не молилась?

                       Чи ти діточок непевних

                        Звичаю не вчила?

Україна           «Молилася, турбувалась,

                         День і ніч не спала

                         Малих діток доглядала,

                         Звичаю навчала.

                         Виростали мої квіти,

                         Мої добрі діти,

                         Панувала і я колись

                         На широкім світі, —

                         Панувала…Ой, Богдане !

                         Нерозумний сину !

                         Подивись тепер на матір,

                         На свою Вкраїну,

                         Що, колишучи, співала

                         Про свою недолю

                         Що, співаючи, ридала

                         Виглядала волю.

                         Ой Богдане, Богданочку !

                         Якби була знала,

                          У колисці б задушила

                         Під серцем приспала.

                         Степи мої запродані

                          Жидові, німоті,

                          Сини мої на чужині,

                          На чужій роботі.

                          Дніпро, брат мій, висихає,

                          Мене покидає,

                          І могили мої милі

                          Москаль розриває…

                          Нехай риє, розкопує,

                          Не своє шукає,

                          А тим часом перевертні

                          Нехай підростають

                          Та поможуть москалеві

                          Господарювати,

                          Та з матері полатану

                          Сорочку знімати.

                          Помагайте недолюдки

                          Матір катувати»

3 козак Начетверо розкопана,

             Розрита могила.

             Чого вони там шукали ?

             Що там схоронили ?

4козак Старі батьки? — Ех, якби-то,

            Якби-то найшли те, що там схоронили,-

             Не плакали б діти , мати не журилась.

                           Пісня «Було колись на Вкраїні».

Ведучий. «Караюся, мучуся… але не каюсь..!»  Тарас Шевченко мучився болями свого народу. І в муках могутніла духовна краса Кобзаревої душі. Тарас ніколи не зраджував своїх переконань.

Ведучий. У катівнях каземату, на засланні поет кров’ю та сльозами мережить захалявні книжки, в яких його власна доля , його життя було незначним в порівнянні з долею України.

                          Вірш «Мені однаково…»

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

ЇЇ, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Ведучий. Довга розлука з рідним краєм…Тяжка солдатська служба, постійний нагляд, заборона писати й малювати, страждання, боляча туга за рідною Україною, хвороба… Але поет не просить помилування, з-під його пера з’являються нові й нові рядки. Він пише і малює, незважаючи на  «височайшу»заборону.

                Воля, воля і ще раз воля — ось те, чого прагнула спрагла душа поета і свято вірила в майбутнє України.

Читці.

1.Тоді, як, господи, святая

   На землю правда прилетить

   Хоч на годиночку спочить,

   Незрячі про зрять, а кривиє

   Мов сарна з гаю, помайнують.

   Німим отверзуться уста;

   Прорветься слово, як вода,

   І дебрь-пустиня неполита,

   Зцілющою водою вмита,

   Прокинеться, і потечуть

   Веселі ріки, а озера

   Кругом гаями поростуть,

   Веселим птаством оживуть.

2.Оживуть степи, озера,

   І не верстовії,

   А вольнії, широкії

   Скрізь шляхи святії

   Простеляться; і не найдуть

   Шляхів тих владики,

   А раби тими шляхами

   Без ґвалту і крику

   Позіходяться докупи,

   Раді та веселі.

   І пустиню опанують

   Веселії села

3.І на оновленій землі

  Врага не буде супостата

  А буде син, і буде мати,

  І будуть люди на землі…

               Фонограма на фоні слів або пісня  «Думи мої»

Ведучий. Здійснилась Твоя мрія, Тарасе, пішли Твої «діти» в Україну. Доля постійно відривала Тебе від рідної землі, до якої Ти завжди линув думками. Смерть знайшла Тебе на далеких берегах Неви. Але Твоя могила, де б вона не була, буде повік священна. Бо такий Поет, як Ти, не одним українцям рідний. І де б не була твоя могила — всюди Ти будеш своїм. Твій «Заповіт» здійснився, Тарасе! Лише після смерті повернувся Ти, щоб уже ніколи не покинути рідну свою Україну.

Ведучий. Перед нами портрет великого Кобзаря. Вдивляємось у риси його обличчя. Високе чоло, сумний, суворий погляд.

Пісня «Портрет Кобзаря»

Ведучий. Це портрет інтелігента. Лице його наче з мармуру. Затемнені очі, в погляді котрих втома і якесь німе запитання: «Хто ви?», «Чиї сини?», «Яких батьків?»

Ведучий. Більшість людей не забули хто вони є, хто для них їхні предки й Україна. Наш народ споконвіку розуміє, що тільки в родині людина може бути щасливою, тому кожна сім’я плекає своє майбутнє у дітях — вони продовжувачі свого роду, рідного українського народу. Вони — наша міцність, сила, віра, надія.

На сцену виходять діти.

Поклін Тобі, Тарасе,

Великий наш Пророче,

Для тебе вірно б’ється

Те серденько дівоче.

Ти кажеш, рідний нарід

І рідний край кохати,

Для нього кажеш жит,

Для нього і вмирати!

Ось тут, перед тобою

Малі вкраїнські діти

Святочно прирікають

Сповняти ті завіти

На службу України,

На чесне діло гоже,

В ім’я святої Правди —

Благослови нас, Боже!

Ведучий. Епоха не цінує геніїв за їхнього життя — вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками. А коли збагне, що дух його безсмертний, схиляється в пошані і каятті.

Ведучий. Тарас Шевченко… Це про нього. Поета. Художника. Вірного сина України.

Віримо: його ім’я з вдячністю й шаною промовлятимуть і майбутні покоління українців.

Читці.

Піднялася з попелу руїна,

Богові вклонилась за життя.

І за волю ухопилась Україна,

І постала з бруду, з небуття.

Віднайшла для себе порятунок,

Доля чисту віддала у світ.

І неначе дорогий дарунок,

Принесла Тарасів заповіт.

Збережемо і піднімемо ще вище

Нашу неньку дорогу й святу.

Вона буде ще пишніша й краща,

Перетвориться у мрію золоту.

Виходять усі учасники свята. Звучить «Заповіт»

Ведучий. На цьому урочиста академія, присвячена 191 річниці від Дня народження Тараса Григоровича Шевченка, закінчена.