Наукові роботи

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Тернопільське обласне комунальне територіальне відділення

МАН України

Відділення: філологія та мистецтвознавство

        Секція: українська мова та  література

Весільні звичаї та традиції

 с. Возилів Бучацького району: історія та сучасність

                                                

                                                     Роботу виконала:

                                                                 Дудлій Софія Василівна

                                                          учениця 11-ІТ класу

                                                     Бучацького ліцею

                                                         Науковий керівник:

                                                                   вчитель української мови

                                               та літератури           

                                                         Свиридюк О.М.             

         

Тернопіль - 2014

ВСТУП

Весілля – це народна драма, яка належить до сімейної обрядовості.  Важко знайти інший ритуал із таким багатим розмаїттям побутових сцен, словесних діалогів, пісенних текстів, розваг. У весільних обрядах відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Розглядаючи фольклор, ми можемо знайти і розкрити ті особливості народних традицій , що дозволять говорити нам про смислове і символічне значення обряду.

Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Життя вносить свої корективи, із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачають свій первісний зміст, все більше набуваючи розважального характеру. В подальшому зневажливе ставлення до народних традицій може призвести до знехтування молодими парами важливими ритуалами весільного жанру. Таким чином, і український фольклор, сімейна обрядовість зітліють на фоні байдужості сучасної нації, а  традиції зникнуть разом зі старшим поколінням, залишивши тільки свою назву і деякі нечіткі спогади .

Звичаї кожного народу вироблені протягом багатьох століть і освячені віками. Це ті неписані закони, якими люди керуються в найменших щоденних і найбільших загальнонаціональних справах; це ті найміцніші елементи, що об’єднають людей в націю.

Існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. За словами Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв - це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові. Тому, метою даної науково- дослідницької роботи є відновлення весільних звичаїв, пісень, строю, ознайомлення з ними своїх сучасників, збереження для майбутніх поколінь найвеличнішого дійства – створення сім’ї.

Актуальність дослідження  полягає у тому, що для наших предків дотримання весільних традицій було передбачуваною можливістю якось вплинути на майбутнє життя. Сучасні весільні обряди лише доповнюють святкове гуляння, і ми не думаємо про те, яке значення надавали їм люди, що жили  до нас. Але ж за багато років весільні символи, обряди набувають певного значення, важливість їх дотримання та перестороги для молодих передаються з покоління в покоління, і це варто брати до уваги. І лише на сучасному етапі мова йде не про деяке спрощення, а про нехтування та незнання обрядовості сучасною молоддю. А якщо ми нехтуємо тим, чому наші предки надавали важливого значення і вважали, що саме проведення того чи іншого обряду позитивно вплине на зародження та  існування нової сім’ї, то чи не відображається це на подальшому житті молодої пари? Весілля – це важливий ритуал сімейної обрядовості, бо саме з молодої пари починається сім’я, яка є первинним і основним осередком суспільства.

Метою дослідження є відновлення та збереження весільних звичаїв, пісень, строю, ознайомлення з ними своїх сучасників.

Завдання дослідження:

1. Дослідити, вивчити та записати весільні звичаї, пісні, описати стрій.
2. Поглибити знання про культуру та духовну цінність весільного обряду.
3. Показати важливість дотримання весільного обряду, його значення для передбачення можливості вплинути на подальше спільне щасливе життя молодої пари.
4. Ознайомити з весільним обрядом своїх сучасників з метою відновлення окремих елементів для збереження і передачі молодому поколінню одного із найвеличніших дійств – створення сім’ї.

Об'єктом дослідження є весілля та обряд одруження у с. Возилів Бучацького району.

Предметом дослідження є звичаї та традиції весілля с. Возилів Бучацького району.

Хронологічні рамки дослідження кінець XІX– XXI  ст. .

Практичне значення: зібраний та опрацьований матеріал можна використати під час проведення уроків українознавства, занять фольклорно-етнографічного гуртка з метою відновлення, пропагування та збереження сімейних традицій,також  як рекомендації  молодим батькам для проведення шлюбної обрядовості їхніх дітей.

                                                                                  

РОЗДІЛ І. Історіографія весільного обряду

Весілля – це багатосюжетний спектакль, який можна  було організувати лише тоді, коли люди не були  пов’язані нагальними роботами. Цікавим і мудрим є календарне регламентування шлюбних обрядів. Народна мораль чітко визначила строки проведення весіль. Зокрема, заборонялось шлюбувати молодят у другій половині весни і протягом літа. Розпочинався сезон весіль з осені, після Покрови, коли господарства повністю зібрали врожай і обсіялись. А закінчувався - навесні, з початком господарських робіт. Обрядові обмеження ґрунтувалися не релігійними догмами чи консервативними забаганками, - все підпорядковувалось і узгоджувалось з реальними умовами господарської діяльності та практичною проблемою. Зараз також більшість жителів сільської місцевості планують весілля у період, коли не  зайняті господарськими роботами.

«Поєднання двох людей протилежної статі у родину задля продовження людського роду і ведення спільного господарства називаєть шлюбом. Слово «шлюб» має древнє походження від слов’янського «слюб», «слюбитися».Похідним від нього є «любов», «любитися», які вживають у всіх слов’янських народів. Проте Україна має одне неповторне, чарівне і єдине у світі слово, яке є вірним супутником дороги до шлюбу. Це слово – кохання. Кохання – вічний двигун животворної природи. Щоби воно переросло у шлюб, наші давні предки приносили багаті жертви своїм богам Ледо і Ладі, Купалу, Рожаницям (Раді, Роді), Морені та іншим. У дохристиянські часи, а точніше тоді, коли людей, які заселяли наші землі, об’єднували у спільність племена, головними божествами шлюбу були Ладо і Купало. Саме на Великдень і Купала відбувалися ритуальні дійства, що завершувалися знайомством і поєднанням молодих пар у сім’ї. З виникненням держави, а пізніше з прийняттям християнської віри на Київської Русі було вироблено порядок завершення шлюбного обряду. Проте залишки древніх дохристиянських звичаїв ще й досі в ньому займають важливе місце» [ 3, с.218 ].

Шлюб завжди був важливою подією у родині. Йому, як правило, передувало досить тривале знайомство молодих людей: вуличні гуляння, вечорниці т.п. Співжиття їх до шлюбу суворо заборонялося.

У ХІХ ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську, проте, якщо хлопець з якоїсь причини не йшов до війська, то до досягнення 21 року він вже був одружений. Дівчата виходили заміж у 16- 18 років. Для більш раннього укладення шлюбу потрібен був окремий дозвіл лікаря та місцевої влади.

Народ схвалював ранні шлюби серед молоді. Про це свідчать прислів’я : «Хто рано встає і рано жениться – ніколи не розкаюється»; «Рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе».

У шлюб, як правило вступали молоді люди, які не були ріднею ближчою, ніж  восьме «коліно» по батькові і четверте по матері. Вікова різниця між ними, за народними уявленнями, повинна була бути невеликою.

Ми не мали змоги детально проаналізувати всі різновиди весільних понять, традицій та термінології, тому дослідили та зупинились лише на основних.

У цілому ж  весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.

У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів.

Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалось із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка - це обряди хлібин, свашин та гостин.

«Сценарій»  традиційного народного весілля в основних рисах зберігся більшою мірою в сільській місцевості. Ми вивчили його у с.Возилів Бучацького району, яке знаходиться на границі Поділля та Галичини, і тому в ньому збереглися звичаєві елементи обох місцевостей.

   

 РОЗДІЛ II. Основні цикли весільної обрядовості

2.1. Передвесільна.

 За давніх часів весільний обряд починався із повідомлення нареченого своїм батькам про одруження, що збереглося до сьогодні. Син повідомляє батька про намір одружитися  і просить дозволу. Якщо батько погоджується, то благословить сина і говорить, щоб той  попросив собі в старости кого знав, одного старшого, іншого – молодшого. Вони домовляються між собою і в якийсь день  батько, мати, старости і молодий  із хлібом йдуть до молодої, де відбуватиметься сватання.

  У різних місцевостях сватання відбувалось по-різному, з урахуванням місцевих звичаїв. Так у с.Возилів цей обряд зберігся і відбувається так: «Обов’язковим є прихід старостів (старостами завжди були шановані в селі люди), але незадовго до цього вони починають здалеку «обходити» батьків дівчини, щоби довідатися про їх ставлення до молодого, який хоче одружитися з їхньою дочкою. Вони відразу бачать, чи «вигорить їх справа» і вибирають день гостин. У призначений день до молодої йдуть старости, батьки нареченого і наречений. Коли заходять у двір співають (Дод.  1), а зайшовши до хати,  розпочинають своє дійство, яке нагадує невеличку театральну виставу. Один із них починає розмову про те, що полювали вони в лісах і підстрелили куницю. Але вона вивернулась і подалась навтіки. Слід її привів до цієї хати.

 - А чи не покажете ви нам ту куницю, славну красну дівицю? Бо на дворі     чекає не дочекається її стрілець, красний молодець…» [інформатор].

До обряду сватання зверталися у своїх творах українські письменники І.Котляревський та Г.Квітка-Основ’яненко. У повісті «Маруся» Квітка-Основ’яненко так описує дане дійство: 7777777777

Свати  добиваються згоди в батьків, тоді до хати запрошують нареченого та його рідних. «Здавна, за звичаєм, коли тривала розмова старших, дівчина мала колупатися у печі (грубці) ( Рис. 1 ). Це означало, що жених їй підходить (до середини  минулого століття у селі Возилів цієї традиції також дотримувалися. Однак зараз, так як у сучасних хатах немає грубок, обряд не виконується). А всі інші елементи обряду збереглися у такій же послідовності.

Мати посилає дочку за вишитими рушниками, і та пов’язує ними старостів, а хлопця пов’язує хусткою. Тоді всі п’ють чарку і домовляються про прихід родичів нареченого у гості – «на оглядини», де відбувається  знайомство батьків молодят, обговорюються деталі майбутнього  весільного обряду, а також  визначається день заручин» [інформатор].

У давнину бували  випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «ухопив гарбуза» або «облизав макогін». Щоб уникнути сорому, часом  наперед посилали «розвідника», котрий мав довідатись про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили» [інформатор].- дисертація

Умовини(оглядини, розглядини, обзорини, переглядини) – знайомство з господарством молодого, яке здійснювалось невдовзі після успішного сватання. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. «У давнину бувало, навіть вдавалися до хитрощів : позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський регламент» [інформатор]. Про хиткість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання : у «класичному» варіанті умовини передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися.

Обряд заручин в с.Возилів не мав своїх особливостей, а був загальноприйнятим для більшості сіл Бучацького району. Заручини практично повторюють сватання, але відмінністю є те, що все дійство відбувається за участю молодих, а також на гостину запрошують найближчих родичів наречених. І до нині обов’язковими елементами є перший посад молодих і обмін подарунками. «У призначений для заручин час батьки і родичі молодого, зайшовши з хлібом в хату молодої, сідають до столу. Старший староста бере вишитий рушник і накриває ним хліб, на нього кладе руку молодої й молодого і перев’язує їх. Після цього наречена також в’яже рушниками старостів і обдаровує усіх присутніх родичів молодого. Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мають права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймається як образа і безчестя, а подарунки, якими обмінялися родичі під час заручин повертаються.» [інформатор]. Такі поодинокі випадки трапляються і сьогодні.

«За церковними канонами, за п’ятдесят днів до весілля молода пара йде до священика і домовляється про шлюб. Десять днів потому священик виголошує з амвона перші заповіді такого-то парубка і такої-то дівчини. Заповіді повторюються тричі, щоби кожний, хто мав претензії до майбутнього подружжя, міг розповісти священикові» [інформатор].

Наступним етапом даного обряду є випікання короваю. Коровай випікають до весілля кожному тільки раз у житті. «Хліб, як основа життя, є обрядовим символом весілля. Коровай – це дуже великий круглий хліб (інколи він може складатися із трьох ярусів), оздоблений кольоровим тістом, на якому вироблені чудові троянди, листочки, горобці, а на самому верху – давнє обрядове печиво- «двійнятко». Воно має подобу пари голубів чи лебедів у віночку, овечок, коней чи корівок ( Рис.2.1, 2.2 ).

 «До середини 90-х років минулого століття у нашому селі за кілька днів до весілля родичі молодого і молодої запрошували коровайниць. Це визнані у селі жінки-господині, крім того у ритуалі випікання короваю обов’язково брали участь заміжня сестра молодої чи молодого, близькі родички. Коровайниці несли свою муку, яйця і необхідні приправи. Так велить традиція. Жінка-господиня є  головною розпорядницею, а все робили сестри і родички. Коли замішували тісто,то співали пісні (Дод. 2)»[інформатор].

         За українськими традиціями, у давнину для замісу на коровай годилося заготувати відро «непочатої» води з семи криниць («непочата вода» – набрана до сходу сонця, коли її ще ніхто не потривожив). До принесеної муки із семирічного зерна, змеленого у семи млинах, господар-батько обов’язково додавав частину муки із «зажинкового снопа», зжатого по Петрі і Павлі перед жнивами.

На сьогодні цей обряд зберігся частково (використовується заготовлена вода, мука із «зажинкового снопа»).

«Коровайниці по-святковому одягалися, голови прикрашали барвінком. Короваї випікали водночас обидві родини. Щоби подружжя жило у щасті і злагоді, коровайниць при замішуванні тіста перев’язували одним рушником. Всю іншу роботу – збивати яйця з цукром, виготовляти прикраси на коровай, вони також мусили робити гуртом. Нерідко при замісі у коровай клали гроші. Вірили, що кому вони потраплять при розподілі короваю – буде багатим.  

Щоби молода пара жила добре, до роботи залучали парне число жінок. А щоб молоді були веселими, до тіста додають вина ( наливки), щоби багатими –  воду, в якій коровайниці мили руки,  виливали  під дерева, поливали до пійла худобі.

Коли коровай пекли у домі «господині», жінки, яка має «набиту руку», то сходилися  до неї( дотримувалися описаної  обрядовості).

Саджають коровай у піч, співають таку пісню:

Кучерявий піч вимітає,

Господиня в піч закладає:

В щасливому місці

Короваю сісти.

Ой пече піч на стовпах

Та діжку носить на руках.

Наша пече,наша пече,

Нам коровай спече.» [інформатор]

Водночас із короваєм випікалося два великих калачі, з якими молодий іде кликати молоду до шлюбу.

Сьогодні у селі немає  жінки-коровайниці, тому його замовляють у пекарні.

А жінки – господині випікають колачики для гостей, готують різне обрядове печиво: сонечка, зірки, пташки і т.п. Нині до них додають розмаїті слойоні пироги (перекладанці), горішки, тістечка, рогалики та ін.

         «При внесенні короваю до хати, при подаванні на стіл до молодої пари виконуються обрядові пісні. У селі Возилів  це називається ладканням[інформатор]

«Отвори,ненько, двори,(2 рази)

Та й застели столи –

На видному місці

Короваю сісти.

Засвіти, сонце, з раю (2 рази)

Нашому короваю

Засвіти ясненько –

Кроїти дрібненько.» [2, c.56 ]

Коровай усе весілля стоїть у центрі стола перед молодими, а при посазі ділять його між гостями в обмін на їх дарунки. Таким чином, пригощання короваєм є своєрідним благословенням роду на заміжжя дочки (одруження сина)»[інформатор].

           Культ весільного хліба зберігся і досі. «У Возилові побутує традиція йти жінкам на весілля з житнім хлібом(випеченим на черені), тортами, а проводжають гостей після весільної забави кусочками короваю, калачиками та солодощами. Молодий за своєю судженою йде до її дому з хлібом або калачами, несуть також коровай. Хлібом благословляють молодих перед шлюбом хресні та рідні батьки, дідусі, бабусі. Стрічають батьки дітей по шлюбі на порозі хати також з хлібом на вишитому рушнику»[інформатор].

Є традиції, які з роками ідуть у забуття. Лише в окремих селах Бучацького району (Сновидів, Підзамочок, Трибухівці) збереглося вінкоплетення та  виготовлення «весільного гільця». Про цю традицію можемо говорити сьогодні і у Возилові.

«У четвер напередодні весілля жінки приносять необхідне зілля та матеріали для виготовлення весільного вінка для молодої. З благословення батька і матері усі присутні жінки і дівчата сідають за стіл «вінок шити й деревце вити». Кладуть на стіл решето й кожух, світять свічку, дружки несуть барвінок, нитки, позлітку  ( Рис. 3.1, 3.2, 3.3 )»[інформатор].

«Жінки (ладкають):

- Ой там із-за гори, із-зі високої три зорі яснесенькі, а за другої, та ще вищої, три сестри ріднесенькі. Ой, іде, барвінок несе, щоби віночок шити, а друга іде – ниточки несе, віночок накитити. А третя іде, позлітку несе, віночок позолотити.

Скрипаль грає, жінки шиють і ладкають.

- Ой, лежав барвінок – барвієн,

Благослови, Боже, благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяти віночок зачинати.» [ 2, c.57 ]

Вінок для молодої починає плести мати, вона укладає першу квітку із зеленого барвінку:

                                  «- Першу квітку моя ненька моя зложила,

Та, дай Боже, щоби була щаслива.

Шийся, віночку, шийся, Марусю, не журися.

Чули ми поміж люди – добра доленька буде.

Красна Маруся, красна, як та зоронька ясна.

Сама ся прикрасила, віночки доносила» [2, c.57 ].

Поки плетуть віночок дівчина співає ( Дод.3 ).

Віночок міряють три рази, кладуть на калач і віддають матері нареченої. Та закладає вінок на доньчину голову і віншує:

« - Віншую тя сим вінком і довгим віком, аби с була весела, як весна, здорова, як вода, багата, як осінь! Аби ся так мала, як святої неділі земля ся має, аби с була чесна, велична, як цей дар пшеничний. Боже тя повелич!» [ 2, c.58 ]

                «Щоб звити деревце (гільце) беруть вершечок чи гілку плодового дерева (ялини) і прикрашають її розмаїтими стрічками, квітами, свічечками ( Рис.4 ). Таку роботу також супроводжують обрядовими піснями. По її закінченні вносять коровай, і гільце встановлюють у його середину. У даному випадку вінок і гільце є символом дівочої цноти, краси. А обряд їх виготовлення означає прощання нареченої з дівоцтвом»[інформатор].

«У день вінкоплетення молода одягнена в український стрій(шалінова спідниця, вишита блузка, горсик; на голові – рожева стрічка).

Дівчата також роблять букети для молодих, дружбів і дружок..

Згодом приходить молодий з дружбами, викупляє вінок молодої, після чого мати закладає його на голову дочці, і після цього молоді кланяються батькам, просячи благословення на шлюб. Опісля відбувається вечеря на зразок останніх вечорниць для молодих. (рис. 5)» [інформатор].

У багатьох селах за день до весілля, надвечір наречений влаштовує останню парубоцьку гулянку, а наречена, окремо, - дівич-вечір, на якому прощається зі своїми подругами. До хати молодої сходяться дружки, дівчата і хлопці. Приходять музики. Тривають останні приготування до головного весільного дня, хлопці молодій «вбирають браму» сосновими гіллями, кольоровими стрічками, квітами.

         Не можна не згадати і про пам’ятки нареченим перед шлюбом, адже саме вони пророкують майбутнє подружнє життя.(Додаток) Молоді повинні знати найголовніші молитви: «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую». За кілька днів до шлюбу здійснюють св.Тайну, Покаяння в гріхах і св. Причастя.

Пересторги молодій сім’ї:(вони з Возилова?)

- Переступайте поріг хати, церкви, проходьте через ворота тільки водночас.

- Ідучи до шлюбу, не оглядайтесь назад.

- Зустрівши людей по дорозі, вклоніться їм низько.

- По дорозі до шлюбу і зі шлюбу не устрявайте у суперечку зі своїм обранцем (обраницею).

- Лягаючи в ліжко, подякуйте дружині (чоловікові) за турботу протягом дня, а встаючи рано – за ласку і тепло серця.

- Ніколи не встрявайте у суперечку зі своєю половиною. Знайдіть причину, щоб вийти з хати чи зробити щось нагальне.  А при поверненні посміхніться і скажуть: «Вибач, можливо я і помилився (помилилась)».

- Не вступайте у сварку з тещею (свекрухою), не розповідайте нікому про її характер. А найголовніше – не плачтеся чоловікові на його батьків, якщо вони в чомусь завинили перед вами. Чоловік усе бачить, і ому важче, ніж вам, адже це його батьки. Ваше терпіння – запорука його відданості та любові.

2.2. Власне весілля.

Від давніх часів дійшли до нас звичаї розплітання коси, приїзд молодого, «торгування брами» на воротах у молодої, переодягання дружок, впізнавання і викуп молодої, засівання зерном та грішми, освячення батьками молодої пари до шлюбу, посаг-дарування, розподіл короваю та ін. Усі ці дійства супроводжувались піснями.

Власне весільна обрядовість починається з запрошення гостей на весілля. У супроводі дружбів та дружок матері молодого і молодої виряджають своїх дітей на запросини.(рис. 6) Молода, у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками обходить хати, промовляючи : «Просила вас мати і батько, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас».[1, с.175] ( Рис.6.1)

«У с.Возилові молода і дружки  вбрані подібно. Мають на голові вінки з барвінку, в які  вплетені квіти й колоски збіжжя. А як немає квітів зимою, то вплітають штучні квіти або тоненькі різнокольорові стрічки. Ззаду до вінка  причіпають довгі й ши­рокі різнокольорові стрічки, які сягають до колін. Відрізняються тим, що молода має дещо більше стрічок на плечах(рожевого і білого кольору) і грубший вінок на голові. У дружок переважають кольорові стрічки. Мають вишивані сорочки, на грудях коралі, а на шиї - понанизувані з дрібненьких і різнокольорових пацьорків нашийники чи намиста. Спідниці з різних квітистих матеріалів до­сить широкого стилю, були підперезані різнокольоровою "крайкою". В холодний час або зимою молода і дружки зодягаються в "ґорсети" (жилети)  або "лейбики" без рукавів. ( Рис.7.1, 7.2). Якщо молода походить з Галичини(з правобережжя Дністра), то її стрій дещо відрізняється від звичного у селі. Зокрема замість спідниці одягають плахти, а на голові замість вінка – елементи гуцульського джумарі.

        Молодий і дружби також зодягнені у національний стрій. Якщо наречений  з Галичини, то він і його дружби мать китичку і квітку з лівого боку на капелюсі чи шапці.  [інформатор].

Просити на весілля починають обов’язково зі сходу і з хати, в якій ще не було покійника. Як правило, на весілля запрошують близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих.

У день весілля молодого благословляють батьки (хлібом і сіллю) і випроводжають з гостями кликати молоду до шлюбу.

«Коли наречену у світлиці одягають до шлюбу (біле плаття і вельон) здійснюється також певний обряд. Її садять на подушку, під яку кладуть гроші, щоб доля була багатою. Спочатку на голову одягають вінок з барвінку з рожевою, червоною або білою стрічкою»[інформатор]. «Український вінок з живих чи паперових квітів завжди був символом чистоти і дівочої цноти. Кожна квітка символізувала плодючість, а листочок - нев’янучу красу(вічність). Стрічки, які кріпили до віночка, означали небесну райдугу - веселку. Як веселка є небесним мостом примирення Перуна і Злих Духів, так і жінка буде оберегом сімейного життя, тепла, добра і затишку» [ 3, с. 63]. «Вінок на голову нареченій закладає мати, поверх нього одягають вельон. Вельон як символ чистоти і невинності у давнину мав захисну функцію, вберігаючи молоду від злих духів»[інформатор].

 Прибирати дівчину допомагають жінки, у яких доля склалася щасливо у сімейному житті.  У цей час до обряду співають пісень:

«Зігрій, зігрій, ясне сонце, ворота,

Збирається до шлюбочку молода.

Ой, куди ти, молоденька, ходила,

Що так твоя головонька зацвила?

Ой, ходила, люди добрі, у весняний сад,

Та й на мою головоньку весь цвіт упав.» [ 2, с.59]

Коли молодий наближується зі своїми дружбами та гостями до хати молодої (Рис. 8 ),  хлопці співають:

«Карий коню, карий коню,

В тебе грива сива,

Заведи мя коню,

Де моя дівчина.» [ 2, c.59]

«У молодої відбувається обряд торгування брами, щоб молодого пустили на подвіря,  а після неї -  викуп молодої. Молодого не пускають до хати, перегородивши йому дорогу і вимагають заплатити за вхід за браму. А біля входу до хати молодший брат або сестра молодої  «торгують молоду». Два рази йому виводять «ряжену» наречену ( Рис.9), щоб збільшити викуп, а потім підводять молоду.

      Пара заходить до хати і просить батьків благословення на шлюб.

Мама і батько благословлять калачами(хлібом) молодих»[інформатор].

« Жінки (співають):

-                    Благослови, ненько моя, до шлюбу,

Я вже більше молоденьков не буду.

Староста:

-             У перший раз, у добрий час просить молода благословенства       

       Спершу у Господа Бога,

І в батька, і в неньки - перед Божим престолом до шлюбу ставати.

Батьки:

-                     Най Бог благословить! (Молоді кланяються).

Жінки (співають):

-                     Ой, перший раз, Марусенько, перший раз,

Поклонися своїй неньці хоч сто раз.

Не раз, не два матіночка чекала,

Нім ся твого поклононьку діждала.» [2, c.56 ]

                                              (Молоді кланяються три рази)

«Після цього їх кроплять свяченою водою, як благословення, посипають житом- на багатство, і благословення на народження дітей, цукром( цукерками) – щоб життя було солодким, і вони разом із гостями ідуть до шлюбу»[інформатор].

 Дружки (співають):

          «- А ми до шлюбу йдемо, молоденьку ведемо.

Червону, як калина, солодку, як малина.» [ 2, c.60]

        Молодого ведуть дружки, молоду – дружби. Молода пара кланяється всім, кого зустріне по дорозі до шлюбу. Попереду несуть весільний коровай на вишитому рушникові, гільце. Весільну церемонію перестрівають молоді парубки, перекривають дорогу, торгуються за могорич.

«У церкві молоді з дружбами і родиною чекають дозволу на шлюбний обряд у притворі. Вхід їх до самого храму не дозволяється. Священик відчиняє двері храму для вірних, подає нареченим поділ епітрахилі і проводить до тетрапода (аналоя). По співі псалму «Блаженні всі, хто боїться Господа», священик починає чин св. Тайни, а по ектенії і молитві – благословить молитвою і свяченою водою перстені наречених і вкладає кожному на четвертий палець правої руки. Заручення перстенцями означає про нерозривну злуку молодої пари, нескінченість їхнього кохання за життя на землі.

По заручинах наречені вклякають, подають одне одному праві руки, священик їх хрестоподібно перев’язує, кладе на св.Євангеліє, притримуючи своєю рукою, і приводить до присяги, яку за ним повторюють молоді. По молитві за нову сім’ю священик вкладає на їхні голови обручальні корони (вінці) і читає Апостола та св. Євангеліє. Після Євангеліє виконують ектенію і молитву про Боже милосердя для подружжя, і співають відповідні пісні (стихири).

Священик знімає з молодих вінці, зичить їм Божого благословення і «Відпускає» для сімейного життя єдиною родиною»[інформатор].

Після церкви молоді повертаються додому, де їх зустрічають батьки хлібом-сіллю, вітають із шлюбом. Молода пара кланяється батькам. ( Рис.10 )

Жінки співають:

          « - Гоя, ненечко, гоя, бо я вже не твоя.

Я вже того пана, що з ним до шлюбу стала.» [ 2, c.61 ]

 Староста перев’язує молодих вишитим рушником і урочисто веде за весільний стіл.(описати місце де вони сиділи, хто був збоку) Молодих садять на чільне місце на кожух. Позаду молодих висить образ. Усі гості промовляють молитву «Отче наш».

Тоді  гості  заспівують:

« -Ой, лежав барвін-барвієн,

Отож нам були калачі.

Отож нам були пшеничні.

Встаньте, весільні, підіймітеся.

Встають.

-Наперед Богові поклонітеся,

Господареві, господароньці,

Пану старості і кухароньці.

Всій челядоньці.

За столом постольні

Запивають на сіні,

За добру волю,

А цих діток долю.» [ 2, c.62 ]

Далі усі  пригощаються, співають весільних пісень, молодь перегукується жартівливими переспівами. Під час танців проводяться різноманітні забави. (Дод. 4 )

Опівночі усіх гостей саджають до другого столу, а рідня готується до обдарування молодих та розподілу короваю.

«Діставши благословення на розподіл короваю між усіма присутніми, староста починає краяти «Золотим Ножем», як каже пісня, а його товариш розкладає на «Срібну Тарілку» та розносить усім присутнім, за порядком споріднення та за віком кожного.

Верхня частина короваю є символом Місяця, вона припадає молодим. Батьки молодих отримують дальші шматки. «Підошву» - нижню частину короваю віддають музикантам»[інформатор].

Обряд перевезення посагу в давнину відбувався у третій день весілля, а зараз він відбувається під кінець весілля ( Рис.11). «Батьки і родина молодої при гостях заносять придбаний молодою посаг, щоб усі бачили «скільки добра нажила молода при матері». Посаг складався з двох частин : худоби та скрині.

Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір’ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, (раніше також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей)»[інформатор]. На сьогодні у селі збереглася лише друга частина посагу-скриня.

« Жінки (співають):

-                      Ой, лежав барвін-барвієн.

Благослови, Боже, і отець, і мати,

Своєму дитяти на посаг засідати.

Мати дарує нареченій хустку.

   -Встаньте, мамо, перед мене

Напитися до мене,

З чаркою повненькою,

З доброю доленькою.

Так само співають татові, сестрі, братові.

-              Встаньте, тату, встань, сестро, встань, брате,

Як я ся буду мати - буду вас дарувати.

Дівочки за порога, недалека дорога,

Просимо вас до хати - молоду дарувати!» [ 2, с.63- 64 ]

Молоду пару обдаровують усі гості. Після цього молодий  викупляє молоду (дає певну суму грошей та подарунок тещі),щоб забрати у свій дім. Все дійство супроводжується жартами та кпинами.

« Жінки (співають):

-Ой, забриніли ковані коні на мості.

Ой, що ж то їдуть, ненечко моя, за гості?

Ой, бо ж то ідуть, ненечко моя, по мене.

Ой, не дай мене, моя рідненька, від себе!

Наречена теж дає частку грошей матері « дякуючи за те, що годувала молоком»

Наречена:

Я тобі, ненько, цей борг завинила,

Бо  ти мене, рідна, грудьми викормила.

Та й не одну нічку ти, ненько, не спала,

В яворовій колисочці мене колисала.» [ 2 с.64- 65 ]

Після цього відбувається обряд розплітання коси. «Молодого садять на лаву, застелену кожухом або на подушку, під які кладуть гроші, щоб пара була в достатку, молода сідає йому на руки.  Мати розплітає косу»[інофрматор].

 « -Сідай, сідай, моя сестро рідненька,

Я розплету русу косу злегенька.

Жінки (співають):

-Розплітайтеся, коси,

Мали-сти гаразд доси,

А тепер не будете,

Бо від ненечки йдете.

Брат сестричку розплітав,

Де ж він тії заплітки подівав?

А ніде він запліточки не дівав,

Наймолодшій сестричці дарував.

Ой на тобі, моя сестро, цей дар,

Щоби й тобі, моя сестро, так Бог дав!» [ 2, с.65]

Свекруха зав’язує молоду в хустину ( Рис.12)

Дружби нареченого забирають посаг, наречена прощається з ріднею та гостями.

« Жінки (співають):

-Не плач, не плач, ненько, за мною,

Не заберу весь маєток з собою!

Лишаю ти свої сліди по дворі,

Лишаю ти свої сльози на столі.

Ой, скочила молоденька з порога,

Ой, бувайте, родинонько, здорові!

Не на місяць, ненько, не на рік,

А бувайте всі здорові на весь вік.

По стодолинци, по коморонци

Ключами подзвонила,

Родинонько моя, будь ми здорова,

Вже м ти ся відслужила.

Жінки (співають):

-              Рости, спориш, (2 р.) стелися по дорозі,

Родинонько моя, будь ми здорова,

Бо я вже на відході.

Рости, спориш, (2 р.) стелися стежечками,

Родинонько моя, будь ми здорова

 Зі своїми діточками.

Староста і куховарка виходять останніми, співають:

-              Ой, ніхто так не біліє, як в лісі берізка,

Ой, ніхто так не бідує, як бідна невістка.

Жінки (співають):

-              А староста на кухарку споглядає сумно,

Бо кухарка бере гроші - староста задурно.

Бо кухарка бере гроші, несе повні жмені,

А староста йде додому - порожні кишені!» [ 2, с.65-66 ]

2.3. Післявесільна обрядовість.

Післявесільні обряди зміцнюють зв'язок між родинами молодих і полегшують призвичаєння  молодої у чужому домі. У понеділок староста нареченого просить усіх гостей до молодого на «пропій»- пригощання молодим батьків та весільних гостей, щоби запити  своє господарство.

    «На другий день весілля, тобто в понеділок, приходять гості тільки з числа жонатих. Дорогою до дому свекрів молодої гості співають. (Дод. 5) Коли заходять у двір теж виконують пісні. (Дод. 6) Цікавим залишається ряження у молоду пару когось з числа гостей. Молодою був чоловік, а молодим – жінка. Їм підбирають чудернацький одяг з лахміття, замість вінка і букетів – пучок кропиви, будяків. Музики, також з числа гостей, «грають» на відрах, каструлях. Комічна процесія йде по селу від молодого до молодої, викликаючи сміх і жарти перехожих. Цей давній звичай у своїй першооснові служив для того, щоб обманути недобрих духів, щоб справжні проживали у щасті та гаразді»[інформатор].

        Молода сім’я в українському строї зустрічає гостей(молода одягнена як молодиця) Староста запрошує усіх до столу. Гості пригощаються, співають весільних пісень. (Дод.  7)

У вівторок відбувається  «Останній післявесільний обряд – колачини (ще його називали хлібини, дякування, честь, розхідний борщ). Молодий купує калачі й напої, кличе батьків та інших гостей, щоб запитати своє ґаздівство»[інформатор]. Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями.

«У середу святкують ще один день весілля – «пересувний», який  проходить у вигляді переселення молодого чи молодої до місця їх спільного проживання. Тут беруть участь тільки старші люди і обов’язково дружби та дружки .

Колись на віз пакували перини, подушки, робочі інструменти (верстат, прялка, терлиця та ін..), порося, кури і гуси, прив’язували худобу. У минулому дружби «на щастя» старалися викрасти півня, бичка, баранчика»[інформатор]. «Викрадене – не дароване, над ним ніхто не плакав, не жалував його, тож воно мало бути більш здоровим і плодовитим, тобто не за шкодливим»[3, с.225 ].

Зараз це відбувається дещо обмежено та символічно, на користь молодій парі.

 

Отже, можна зробити висновок, що весілля є важливою сімейною обрядовістю, дотримання якої позитивно впливає на міцне подальше сімейне життя молодої сім’ї.  

«Періоди безпам’ятства, безвідповідальності, чужинські вихори з космічною швидкістю стирають з обличчя землі і народної пам’яті сліди найкоштовніших духовних та матеріальних здобутків предків. Тож маємо рятувати нашу національну свідомість, бо надто довго й навально лунає подзвін по нашій історії, нашому сьогоденню і навіть нашій прийдешності. І порятує нас чисте джерело, що поїть коріння дерева життя українського народу». [7, с.2]

 ВИСНОВКИ

Відкинувши із давніх весільних звичаїв віджиле, архаїчне, в селі Возилів збереглися кращі традиції старовини, які невимушено вплелись у шлюбну обрядовість. Усі звичаї і обряди пов’язані між собою і мають на меті підвести свято до кульмінаційної точки – створення нової сім’ї. Традиційне українське весілля – напрочуд захоплюючий обряд. Важко знайти інший ритуал із таким багатим розмаїттям побутових сцен, словесних діалогів, пісенних текстів, розваг. Особливо весілля гучне, барвисте і пам’ятне у селах. Вся весільна частина є тут не просто розважальним дійством. Головна її функція полягає у настановленні молодих. Через словесні і пісенні побажання наречені мали відчути глибокі зміни в своєму житті, перехід до іншого соціального статусу, серйозність шлюбу, а відтак і нелегковажне ставлення до сім’ї.

Науковою роботою я намагалась розкрити сутність весільного обряду як засвідчення щасливого майбутнього життя молодят, довести його важливість та вникнути в глибокий зміст шлюбу, як в фактор впливу на написання  долі новоутвореної сім’ї. День одруження є такою визначною подією, що запам’ятовується на все життя, тому не треба нехтувати чудовими весільними обрядами, що створені народом, а навпаки, слід їх узагальнити і передавати цей досвід повсюдно. Це в остаточному підсумку сприятиме їх відродженню в нових історичних умовах.

Дослідження та вивчення весільних звичаїв дасть можливість зберегти важливу сімейну обрядовість, яка, головним чином, спрямована на захист новоутвореної сім’ї від життєвих негараздів шляхом проведення великої кількості захисних дій. Ці захисні обряди своїм корінням сягають ще давніх язичницьких звичаїв. Сенс і значення деяких з них пояснити уже не може ніхто.

Тому потрібно зберегти  те, що можливо, щоб ця важлива захисна обрядовість не канула у небуття, що призведе до збідніння українського фольклору та культурного і духовного занепаду нашої нації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.            Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник / [ А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін.]. – К. : Либідь, 1994. – 225с.

2.            Бабала Дарія «Ярозьба», 2011.

3.            Крищук Михайло «Читанка з народознавства», 1993.

4.            Українське народознавство / [за заг. ред. С.Павлюка]. – Львів : Фенікс, 1994. -607с.

5.            Ковальчук О.В.  Українське народознавство / Олександр Володимирович Ковальчук. – К. : Освіта, 1994. -176с.

6.            Є.І. Антонова «На весілля з рушниками», 2011.

7.             Матушенко Валерій Борисович. Сучасне весілля в контексті української обрядової культури : Дис... канд. наук: 26.00.01 - 2009.

8.            Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні / Валентина Кирилівна Борисенко. – К. : Наукова думка, 1998. - 192с. – (Дослідження АН УРСР. Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського).

9.            Інтернет ресурси.